Непорочність кола. Збірка

Портрет

Мати слухає тишу, терпку та ожинну,
Думний вечір зокола стає,
Витирає блискучу у зморшках сльозину,
Сиві гадки мережить снує.

Як сміявся той вечір в колисанках співочих.
Місяць кидав на хату кирею ясну.
Розпромінені зорі. Вмиті росами ночі.
І земля у полоні таємного сну.

Це було. Не наснилось. В далекім учора.
А душа - наче в небі розхмаренім птах.
Така тиша врочиста. Така тиша соборна.
З неба скрапують зорі, мов прожиті літа.

Мати слухає тишу. Пахне м'ятою вечір.
По-старечому сумно скрипить журавель.
Розлетілась по світу гамірлива малеча,
Тільки й тими листами сива мати живе.

І несила збагнути, як же трапилось все це,
Невже канув у Лету одлеліяний світ?
Сколихнулася тиша. І поранила серце.
І скорботно завмерла край похилих воріт.