В ДЗВІНИЦЯХ СЛІВ — ПРОЗРІННЯ ПОКОЛІНЬ
Серед рукописів, що надійшли на конкурс «Гранослов-91», найбільше враження на мене справила збірка поезій під числом «64». Про цей рукопис позитивно відгукнулися всі члени жюрі. Коли ж відкрили скриньку, де знаходилися картки з іменами учасників конкурсу, щоб з'ясувати ім'я автора-переможця, то мала подвійну радість — це була Стефанія Українець.
Вперше почула поетичний голос Стефанії на урочистому святі, присвяченому відкриттю меморіальної стели «Пересопницькому євангеліє», саме тому Євангеліє, на якому присягався на вірність Україні наш президент Леонід Кравчук.
Багато на тому святі було літераторів-початківців з Рівненського літоб'єднання, яким на той час керував Євген Шморгун. Нині Стефанія Українець вже сама очолоє обласне літоб'єднання. Вона викладач української мови та літератури в одному із рівненських професійних училищ (1991-1992 рр.). Заміжня. Мама двох дітей. Дуже симпатична і дуже сором'язлива. Навіть дивуєшся, як в отакій сором'язливій жіночності може оселитися високий дух шаленства і неспокою. Скажу відверто, її поезії захопили мене настільки, що навряд чи знайду для неї прозаїчні слова, котрі б передали глибину обдарування цієї поетеси.
«Непорочність кола» — так названо книжку. І справ ді, Стефанія непорочна в своїй чесності, і це творче кредо вона безкомпромісно захищае у своїх посправжньому талановитих віршах.
Найбільше вражає те, що авторка про найголовніше і найболючіше не кричить, для її письма характерне м'якe, але разом з тим рішуче й переконливе слово. В насичених думками й високими почуттями віршах можна виділити кілька чітко окреслених проблем: кохання, філософські роздуми про буття минуле й прийдешне, про місце людини в ньому, а також про невніравдатність і порожнечу людської суєти на землі.
Невже і справді йти по колу,
По зачарованому колу суєти,
І жити у задушші, серед молу,
Забувши, хто і звідки, й нащо ти?
Не байдужа поетеса й до пошуків істини:
Нелукава дотичність — це чорне, це біле. І все.
А зелепуха істин гіркуща й терпка до нестями.
Де той Майстер, що крутить так довго земну карусель?
Де уздріти його? Між якими зустріти вікам?
Без надриву голосу, без захлинань в емоціях написані вірші про любов. В них скоріше відчувається інтонація внутрішньої замкненості, стриманості й навіть болю:
Задмухай той вогонь — він так пече.
То буде добровільна гільйотина,
Крізь наші пальці полум'я тече
І схлипує невинно, як дитина.
З інтимної лірики особливо виділяється вірш «Не за будь..» Цей вірш, кажу без перебільшення, випромінюе сяйво і ту високу напругу почуттів, які довелось пережити поетесі. А головне, що в ньому немає штучності, в ньому та глибина переживань і правдивості, котрим віриш, і віра ця пронизана тихим болем. Його мінорний акцент спливає як глибокий подих, а яскрава метафоричність свідчить про багатий внутрішній світ поетеси, про ії духовність і мудрість.
Є в авторки й прагнення проникнути в сутність епохальних протиріч. Ствердження цьому — поема «Сповідь і покута Петра Калнишевського». Поетеса ставить перед собою завдання наблизити поему до народного епосу і відобразити в ній моменти національного трагізму, ті історичні ситуації, в яких яскраво проявилася доля українського народу.
Підсумовуючи, можу сказати, що читач матиме приємне враження від прочитання поезій Стефанії Українець. Він не заблукає в хащах туманних абстракцій, і його смак не буде ображений незграбною римою, око не втомиться від сірятини й несмаку. В її поезіях б'ється живе серце, котре радіє і страждає, зневажає і любить:
Ви не оскверните цей храм,
Бо він у нас таки єдиний.
На вічність, а не на хвилину.
Ви не розгубите слова.