Непорочність кола. Збірка

Поема: Сповідь і покута Петра Калнишевського

...Ось ти лежиш. Жива іще людина.
Ще чуеш стогін страчених доріг.
Ти знаєш сам, у чім твоя провина
І в чому твій неіскупимий гріх.

Ти знаєш все. І то найтяжче - знати.
Себе, як перш, молитвою утіш.
Забемкав дзвін сьогодні, певно, свято.
Та у душі твоїй така крутіж.

Така метіль, метільниця, завія.
Не докричишся вітру навздогін.
Спішить зима. Світи снігами білить.
І підіймає муку із колін.

Пильнує стража вельми грішну душу.
І дні, і ночі кроки шарудять.
Хіба то кара — стіни незворушні
І темінь ця, волога і руда?

Які слова з яких знайти граматик,
Аби прикласти до незгойних ран?
Он серце теж — воно весь вік за гратами,
А знає все, не здурить ні на гран.

Невже то й правди тої, що в неволі,
А більш нема, не буде, не було?
Хіба в тому страшному пересолі
Відбілиться душевне полотно?

Қарай в собі невільника і блазня.
Сніги... сніги... Просвітлена пора.
Стоїть ворона у снігу поважно
Посеред монастирського двора.

Дірявий слід на білім простирадлі,
В душі також — нелатані дірки.
Ото і все. Димок святого ладану
Обкурить тіло, душу і думки...